.svg)
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати — чуже люде!
Тяжко з ними жити!
Тарас Шевченко
Ці рядки з поеми «Катерина» Тараса Шевченка були написані майже двісті років тому. Розгляньмо, як змінився світ і становище жінки в ньому. Уявімо, що героїня живе в наш час і має не таку трагічну долю, без тиску суспільної думки і засудження соціуму.
Вона суб'єктна, сильна і самостійна. Це ж наша уява, чому б ні? Та рядки «кохайтеся, чорноброві, та не з москалями» актуальні так, ніби це сказано тут і зараз. От про це варто пам'ятати.
Якщо зазирнути в історію, то ми побачимо, що українці надзвичайно шанували релігійний шлюб, але народні весільні звичаї і обряди шанували ще більше. Наприклад, якщо з якихось причин між вінчанням в церкві і обрядовим весіллям був часовий проміжок, то наречена в цей час вважалась дівчиною, а наречений парубком, і на спільне шлюбне життя вони не мали права.
Досвідки, вечорниці, сватання, спільні лежання, дошлюбні і шлюбні обряди — вся громада суворо дотримувалась цих неписаних законів. Дівчата в Україні мали певну свободу вибору, могли відмовити сватам, не погодитись на шлюб, тоді як в росії, наприклад, все вирішували батьки і у весільних піснях-голосіннях молода просила собі сил витримати побиття від чоловіка, тоді як українська наречена лише тужила за подругами і більшою свободою, ніж до заміжжя.
Трагедія Катерини, образ якої з такою ніжністю і співчуттям описує поет (співчуттям, а не засудженням, це важливо!), якраз і полягала в тому, що її злополучний коханий не був частиною громади, ці правила його не стосувались. Тож вона могла сподіватись лише на його чесність, якої не було.
А оскільки вона через свою довірливість теж стала порушницею правил, не «шанувала себе» (тобто мала близькість до шлюбу), до того ж «покриткою», тобто мамою позашлюбної дитини, то суспільний осуд зробив її персоною нон ґрата в громаді, і її власні батьки теж не стали на її захист.
І хоч жінки і сьогодні залишаються більш вразливими і темних пережитків минулого ще вистачає, але трагедія, описана в поемі, в сучасному українському суспільстві вже неможлива.
Тож, уявімо сучасну Катерину. Молода жінка, що робить вибір з певних причин без допомоги чоловіка і бабусі з дідусем виховувати свою дитину. Я намагалась через одяг і заховані в деталях сенси передати її силу і гідність, сміливість і ніжність. Її «я зможу, я впораюсь з цим викликом, бо у мене є я і моє маленьке щастя».
В першому образі я взяла топ від Bevza з віконцем на грудях, як символ того, що у Катерини немає опори у вигляді батьківського дому. Але вона носить його спогадом в серці.
Пальто «Тісто», бо вагітність жінки схожа на диво хліба, що піднімається. Туди ж прикраси і сумочка у вигляді хлібних зернят.
Тепле взуття у вигляді капців — теж сум за домом. І та затишна безпека, що ти робиш її собі сама, бо більше нема кому. Хустка від Nesamovyto «Ніч яка місячна» — трохи сумної напів іронії, але і тепла.
Другий образ з легінсами і прозорою спідницею від Delegan , прикрашеною вишитою волошкою — квіткою, що наші предки вплітали в косу нареченої, коли та йшла брати шлюб.
Сорочка від Karavay з лелеками — вважалось, що саме цей птах приносить на землю душі немовлят, що мають народитись.
Прикраса у вигляді коробочки з насінням водяного лотосу — ще однієї квітки-символа. Лотос означає чистоту, хоч і народжується в болотяній воді.
Кепка з написом «Не турбувати» як заклик до поваги іншими особистих кордонів і силу їх відстояти. Взуття з оздобленням металевими вставками, схожими на гвіздки— не засуджуй, поки не пройшов шлях іншої людини. Бо він може бути болісним і важким.
.jpg)
У третьому образі ми бачимо маленьку хендмейд торбинку — можливо, в схожу взяла Катерина грудку батьківської землі, коли йшла з рідного дому. Лофери Ikos «Йду жити»
Топ від Podyh з коміром — алюзією на оборонну вежу. Прикраси у вигляді яйця — символу світобудови і нового життя в захисній оболонці. Спідниця «Мазанка» теж спогад про чужий і рідний батьківський дім.
.jpg)
В усіх трьох образах я навмисно брала довгі спідниці, як натяк на хибний, досі живий концепт «самавинна» і перекладання відповідальності в розвитку стосунків виключно на жінку. І об'ємний, затишний, м'який верхній одяг, в який хочеться загорнутись і загорнути малечу. Усі три образи про самоповагу і силу жінки. І дитячу усмішку — теж.
Можливо, колись ми прокинемось в світі, де фемінітиви не будуть викликати недолугих жартів, де аб'юзивні стосунки, сексуальне і репродуктивне насильство, об'єктивація жінок і мізогінія залишаться в минулому, де жінки матимуть справедливу оплату праці, повний контроль над власним тілом і в шлюбі і поза ним, рівність економічну, політичну і соціальну... Цей перелік майже нескінченний.
Можливо, колись. Але цей справедливий світ не настане сам собою. Цей світ — щоденний вибір кожної з нас. В дрібницях, в деталях, в тому, що ми не толеруємо і що ми зупиняємо. В тому, яке ставлення дозволяємо і які стосунки вибудовуємо на всіх рівнях. Як виховуємо своїх дітей. Які вислови звично вживаємо. З чого жартуємо. Фемінізм — це не лайливе слово. Не поле для маніпуляцій. Не штучна історія для грантів.
Це — самоповага. Повна і абсолютна.
Уявіть чашку з ледь помітними тріщинками, крізь які просочується вода. Так і наша особистість. Там, де є сумніви-тріщинки — а чи справді я на це маю право? — там і витікає повага до себе.
Тож, будьмо наповненими. Собою. І нікому, і ніколи не дозволяймо вихлюпнути або забруднити цю воду.
Статтю підготувала Олена Сахно на матеріалах праці Федора Вовка «Студії з української етнографії і антропології».
.jpg)
.svg)
.svg)
